Хмарочос із талією, або Чому Нью-Йорк забудували весільними тортами
Якщо довго дивитися на старі нью-йоркські хмарочоси, можна помітити дивну закономірність: багато з них ніби соромляться займати забагато місця в небі. Унизу будинок широкий і поважний, далі трохи відступає, потім ще раз, а нагорі залишається струнка вежа. Наче хтось складав поверхи один на одного, але для кожного наступного ярусу брав меншу коробку. Або замовив весільний торт, а кондитер випадково прочитав «на сто поверхів»:) В архітектурі це називається setbacks — відступи верхніх поверхів від лінії нижніх. І за цією впізнаваною нью-йоркською формою стоїть історія про дуже просту річ: люди на вулиці теж хотіли бачити денне світло.
Сьогодні важко уявити Манхеттен без «перегонів по вертикалі». Але можливість будувати дедалі вище з’явилася не тому, що наприкінці XIX століття американці раптом перестали боятися висоти. Сталевий каркас дозволив інакше розподіляти навантаження, а розвиток ліфтів зробив верхні поверхи придатними для щоденного користування. Можна намалювати хоч сімдесят поверхів, але переконати орендаря щоранку підніматися туди сходами — вже окремий жанр фантастики. Коли технічні можливості зустрілися з попитом на офіси, місто отримало всі передумови для великого руху вгору.
Проблема полягала в тому, що один хмарочос можна було розглядати як інженерне диво, а цілу вулицю таких велетнів — уже як довгий коридор між стінами. Кожен забудовник розв’язував своє завдання: як розмістити на ділянці більше корисної площі. А внизу залишалися тротуари, сусідні вікна й люди, яким хотілося не лише милуватися чужими квадратними метрами, а й мати трохи світла у власних. У міста поступово накопичувалося запитання: якщо всі можуть рости вгору, то хто подумає про простір між ними?
Одним із найвідоміших символів цієї проблеми став Equitable Building на Бродвеї, 120, відкритий 1915 року. Його масивні фасади здіймалися вгору без характерного для пізніших хмарочосів каскаду відступів. Є міська байка про панянку, яка проходячи повз нього, відчула себе недобре і поскаржилася в газету Нью-Йорк Таймз, що у неї голова паморочиться від того, що 38-поверховий гігант забрав у неї повітря та світло. Газета роздмухала з цього цілий скандал, після чого муніципалітет Нью-Йорка прийняв рішення про відступи. Звичайно, історія містобудування не зводиться до схеми «збудували одного монстра — наступного ранку ухвалили закон». Дискусії про регулювання забудови на той час вже тривали. Але Equitable став дуже переконливим аргументом, який можна було побачити просто з тротуару. Іноді для розуміння проблеми достатньо вийти на вулицю та не знайти там сонця.
25 липня 1916 року Нью-Йорк ухвалив комплексні правила зонування — Zoning Resolution. Вони регулювали різні аспекти міської забудови, але для силуету хмарочосів особливо важливими стали обмеження їхньої форми. Якщо пояснити без креслень, юридичних формулювань і необхідності отримувати диплом архітектора: після певної висоти будинок мав відступати від вулиці, щоб над нею залишалося більше відкритого неба. Конкретні допустимі об’єми залежали, зокрема, від зони та ширини вулиці. Це була не одна універсальна цифра поверховості для всього міста, а система правил, яка визначала, скільки будівлі може поміститися в певному місці. На своїх екскурсіях я вставляю мудре слово «інсоляція» (кількість сонячного світла, яке потрапляє на вулицю чи іншу поверхню) та заради економії часу формулюю цей закон 1916 року у двох реченнях: «Жоден будинок не повинен відбирати повітря та відкидати зайву тінь на своїх сусідів. Людина, яка дивиться вгору посередині вулиці, повинна бачити небо під кутом від 23°».
Уявіть широкий нижній ярус, на ньому — трохи вужчий, потім іще вужчий. Будинок наче підбирає плечі, даючи світлу можливість пройти до вулиці. Саме так народився знаменитий силует «весільного торта». Ніхто не вимагав від архітекторів робити місто схожим на кондитерську вітрину: ярусність стала одним зі способів використати дозволений будівельний об’єм. А ще правила допускали вежу без встановленої ними межі висоти, якщо вона займала не більш ніж чверть ділянки. Це не означало відсутності інженерних чи інших обмежень. Але для архітектурної фантазії нагорі залишався дуже спокусливий простір.
І тут почалися змагання із самовираження. Те, що могло залишитися сухим компромісом між забудовником і містом, перетворилося на художню мову. Відступи стали підкреслювати, об’єми — ритмічно складати, а верхівки — робити дедалі виразнішими. У 1922 році архітектур Х’ю Ферріс створив знамениту серію зображень, яка показувала, як із максимально дозволеної правилами маси можна сформувати ступінчастий хмарочос. Ці малюнки допомагали побачити в обмеженнях джерело нової архітектури. Міська норма визначала контури, а далі архітектор уже вирішував, який характер матиме його велетень.
Особливо добре цей підхід відчувається у висотній архітектурі 1920–1930-х років, яку ми часто пов’язуємо з ар-деко. Вертикальні лінії тягнуть погляд угору, яруси створюють відчуття руху, а завершення будинку стає майже окремою виставою. Водночас не варто записувати кожну ступінчасту будівлю в ар-деко лише за наявність «сходинок»: форма, яку дозволяли правила, та художній стиль — пов’язані, але різні речі. Це як капелюх: він може бути на голові в багатьох людей, але однаковими характерами їх не забезпечує.
Крайслер-білдінг із його сяючою короною та Емпайр-Стейт-білдінг із послідовним звуженням угору стали двома найвідомішими образами тієї епохи. Перший здобув титул найвищої будівлі світу 1930 року, а другий, відкритий 1 травня 1931 року, перебрав цей титул собі. Але висота пояснює далеко не все. Якби справа була лише в кількості метрів, ми б щоразу забували старий хмарочос після появи нового рекордсмена. Натомість ці силуети впізнаються й тоді, коли їх показують у тумані, на старій чорно-білій фотографії або маленьким контуром на сувенірній чашці.
Чому ж тоді пізніші хмарочоси часто виглядають зовсім інакше? Тому що місто продовжувало змінювати правила. У 1961 році Нью-Йорк ухвалив нову систему зонування, в якій важливе місце посіло співвідношення загальної площі поверхів до площі ділянки — floor area ratio, або FAR. На архітектуру впливали також нові технології, економіка та смаки. Тому більшість хмарочосів другої половини 20 сторіччя вже "без талії" - за формою вони нагадують скоріше цеглину, аніж весільний торт, і відступають не поступово з кожним поверхом, а зразу від асфальту,займаючи менше місця на своїй ділянці, таким чином виконуючи ті самі правила інсоляції, прийняті ще у 1916 році. Тож скляні вежі й старі ступінчасті велетні стоять поруч не тому, що одні архітектори любили сходинки, а інші забули про них. Перед нами різні покоління міста, які будували за різних умов.
Ось чому на прогулянці Манхеттеном цікаво дивитися не тільки на верхівку будинку, а й на те, як він до неї доходить. Де починає звужуватися? Як його об’єми співвідносяться з шириною вулиці? Чому сусідній будинок поводиться зовсім інакше? У цей момент фасад стає читабельним навіть без знання імен усіх архітекторів. У його формі можна побачити і прагнення заробити на офісній площі, і спробу міста залишити людям унизу бодай частину неба. І це ще ми жодном словом про згадали про те, що в Нью-Йорку забудовники купляють повітря для забудови хмарочосів, але це вже буде окремий пост.
Мені подобається ця історія тим, що вона повертає знамениті хмарочоси з листівки на звичайний тротуар. Ми милуємося їхніми верхівками, а одна з причин появи цих красивих ярусів — повсякденне бажання ньюйоркерів не жити в суцільній тіні. Тож наступного разу, побачивши черговий кам’яний «торт», згадайте: його форму визначав не лише архітектор із гарним смаком. Свою частку замовлення зробили й люди, які хотіли бачити сонце. Як на мене, для міста хмарочосів це дуже людяна деталь:)
Comments